ProZ.com translation contests »
7th ProZ.com Translation Contest: "Sports" » Russian to Ukrainian » Entry by Oksana Sinyavskaya

Source text in Russian

Translation by Oksana Sinyavskaya (#5200)

Вечером следующего дня мы встретились со Степаном на стадионе; билеты мы покупали заранее,— как всегда, три места рядом. Но Риммы с ним не было.
— Что ты ей сказал вчера, Степан? — спросил я тихо, но жестко.
— Что не люблю ее, — вот что я ей сказал! И ни о чем больше не спрашивай. Гляди, Кока-то наш плох...
Как раз в эту минуту Коке дали отличный пас, а он даже не попал ногой по мячу.
— С поля Кутузова! — завопил, сложив ладони трубкой, наш сосед и вскочил, роняя с колен портфель, из которого посыпались бухгалтерские бланки, половина булки с колбасой и бумажные стаканчики.
И стадион подхватил и стал скандировать с торжествующим презрением:
— С по-ля! С по-ля!
Он был жесток, стадион. Он мгновенно забыл о том, сколько раз аплодировал этому высокому русому парню с такими талантливыми ногами.
Сейчас он видел только его позор и требовал его заменить. А Кока, отяжелевший от вчерашнего чешского пива и пришибленный несущимся отовсюду улюлюканьем, беспрестанно терял мяч и бил непонятно куда. И вдруг, собрав, видимо, все силы, он изумительно красиво перекинул мяч пяткой через голову самому себе на выход, перепрыгнул через подставленную ногу рыжего венгра и ударил уже почти с самой ленточки. Весь стадион, и веря и не веря, привстал, что-то крича и швыряя в воздух кепки, зонтики, плащи. Счет стал 1:1. И тут же раздался свисток судьи.
Венгры, присев на корточки, фотографировались в центре поля, а наши ребята в темных от пота футболках понуро пошли в раздевалку. И самым понурым был Кока, хотя он и спас команду от поражения... Нам стало жаль Коку: все-таки он был наш, с Четвертой Мещанской. Мы зашли к нему в раздевалку. Нас долго не пропускали, но потом пропустили. Все футболисты уже ушли, а Кока все еще мрачно сидел, закутавшись в мохнатое полотенце.
— Не будешь в следующий раз пить перед матчем! — сказал я. — А все-таки штуку ты здорово забил, Кока...
Он вдруг по-детски заулыбался.
— А это действительно ничего, кажется, вышло: пяткой через голову самому себе на выход. — И вдруг снова помрачнел.
Потом он стал одеваться. И с появлением на нем белой рубашечки, пестрого пиджака с разрезом позади, небесных брюк, остроносых мокасин и уже известного бронзового перстня снова превратился из грустного мальчишки в великого футболиста.
Увечері наступного дня ми зустрілися із Степаном на стадіоні; квитки ми купували заздалегідь,- як завжди, три місця поруч. Але Римми з ним не було.
- Що ти їй сказав учора, Степан? - запитав я тихо, але жорстко.
- Що не кохаю її, - от що я їй сказав! І ні про що більше не запитуй. Дивися, Кока-то наш поганенький...
Саме в цю мінуту Коці дали відмінний пас, а він навіть не потрапив ногою по м'ячу.
- З поля Кутузова! - заволав, склавши долоні трубкою, наш сусід і підхопився, роняючи з колін портфель, з якого посипалися бухгалтерські бланки, половина булки з ковбасою та паперові стаканчики.
І стадіон підхопив і став скандувати з торжествуючим презирством:
- З по-ля! З по-ля!
Він був жорстоким, стадіон. Він миттєво забув про те, скільки разів аплодував цьому високому русявому хлопцеві з такими талановитими ногами.
Зараз він бачив тільки його ганьбу та вимагав його замінити. А Кока, що обважнів від учорашнього чеського пива та прибитий тюканням, що несеться з усіх сторін, безупинно втрачав м'яч та бив незрозуміло куди. І раптом, зібравши, видимо, всі сили, він на диво красиво перекинув м'яч п'ятою через голову самому собі на вихід, перестрибнув через підставлену ногу рудого угорця та ударив уже майже із самої стрічечки. Весь стадіон, і вірячи й не вірячи, підвівся, щось кричачи та шпурляючи в повітря кепки, парасольки, плащі. Рахунок став 1:1. І відразу пролунав свисток судді.
Угорці, присівши навпочіпки, фотографувалися в центрі поля, а наші хлопці в темних від поту футболках понуро пішли до роздягальні. І найбільш понурим був Кока, хоча він і врятував команду від поразки... Нам стало шкода Коки: все-таки він був наш, із Четвертої Міщанської. Ми зайшли до нього в роздягальню. Нас довго не пропускали, але потім пропустили. Всі футболісти вже пішли, а Кока усе ще похмуро сидів, закутавшись у волохатий рушник.
- Не будеш наступного разу пити перед матчем! - сказав я. - А все-таки штуку ти здорово забив, Кока...
Він раптом по-дитячому почав посміхався.
- А це дійсно нічого, здається, вийшло: п'ятою через голову самому собі на вихід. - И раптом знову спохмурнів.
Потім він став одягатися. І з появою на ньому білої сорочечки, строкатого піджака з розрізом позаду, небесних штанів, гостроносих мокасин та вже відомого бронзового персня знову перетворився зі смутного хлопчиська у великого футболіста.